Видатні люди Краснокутського краю

Іван Герасимович Харитоненко - цукропромисловець

ХАРИТОНЕНКИ

Стояла рання осінь. Валка чумацьких маж з Криму сповага рухалася битим Моравським шляхом. Сонце в степу припікало ще добре. Кляті ґедзі нещадно дошкуляли волам. Тому чумаки майже весь час їхали рано або після обіду -холодком. На ніч лаштувалися там, де їм не загрожували розбійники - очеретинки.

Герасим Харитоненко верхи на коні. На конях ще двоє кремезних чумаків - Іван Голобля та Гриць Прудко. Один із них завжди за версту попереду, а другий - позаду, третій -стежить по боках валки. Дуже таки ж багато з'явилося на Дикому полі розбійників, які чекають на чумацьке добро. На сіль, червону рибу, тарануху. Та й грошенята. Щоправда, чумаки теж не ликом шиті, знають, як захистити себе.

Але все одно трапилася біда. Гриць Прудко поїхав далеко вперед і не повернувся, Харитоненко знайшов тільки шмат попони. Вона була захована в перекотиполі. Потрапив Гриць до рук татарів, і вони полонили його разом з конем. Так вирішили чумаки із Сум. Погорювали ще раз пильно оглянули все та й поїхали далі.

У Коломаці почували себе як удома. Звідти до Сум рукою подати. Здавна це поселення служило затишним чумацьким притулком. І Герасим Харитононко ночував не раз в Оксани, самотньої молодички, яку покохав і хотів посватати після вояжу по сіль.

В Оксани батьківський шинок. Вона скуповує в чумаків і сіль, рибу, а їм, з дороги - горілку. Не без того, коли зголоднілі чумаки смиконуть лишку, вона прирахує їм дещо за необачність. Живе заможно, а можна краще. Головне -здібна до комерції. Прикинув: дарма, що на три роки старша, порати господарство буде добре й шануватиме чоловіка. Словом, підходяща дружина.

Звідки така самовпевненість у Герасима - лише йому відомо. А тут ще така удача (про неї Харитоненко не сказав чумакам) - у попоні Грицька Прудка був гаманець, а в ньому золоті монети. Біля сідла Гриць їх ховав. Нагледівши ворога, він встиг відчикрижити ножем шмат попони з гаманцем і кинути непомітно в траву. До Грицька вони також припливли зненацька - на ринку в Бахчисараї знайшов. Товстий мурза її загубив. Оточили базар кожного до нитки перетрясли представники місцевої влади, а вдруге біля зруйнованих воріт Чуфут-Кале перевірили. Та Гриць був уже в степу. Він попередив чумаків, що чекатиме їх у Карасу -базарі, у знайомого мурзи. Так і зберіг дармові гроші. Але від татарського ока не сховався.

Харитоненко вирішив не ризикувати. Зізнався Оксані про червінці (сказав, де взяв) і віддав половину на збереження, мовляв, знай наших, не порожні кишені.

У Сумах чумацька валка розбрелася по домівках. Герасим Харитоненко поїхав додому, у Нижню Сироватку, де його як бога чекали напівголодні батько, мати і сестра. Похила оселя, невеликий хлівець для пари волів і коня та порожня клуня - ось і все господарство. Жили тільки з чумацького промислу. То батько, то син пленталися в далекий Крим по сіль, а інколи на Кавказ і Дон. Герасимові вже за тридцять треба женитись, та злидні не дають. Батько задумав підібрати невістку з достатком, але ніхто не хоче бути сватом у бідного, відвертається або поспішають геть, якщо старий заводить про це розмову.

ДИНАСТІЯ

І ось син, заявив, що жениться, а в дружини візьме Оксану з Коломака. Старі тільки перехрестилися, не перечили, бо вибирати невістку більше вже не наважувалися.

Працьовита Оксана невдовзі стала господинею в оселі Харитоненків. За короткий час виросли хата, хлів, крамниця, бітько з сестрою залишилися в утлій хаті, а на нове господарство переселилися молоді. У грудні 1820-го року в Харитоненків з'явився на світ син Іван, Малому зразу купили п'ять десятин орної землі, згодом ще п'ять десятин сінокосів. Поралися на землі від зорі до зорі. Селяни Нижньої Сироватки не заздрили Харитоненкам, тільки говорили: "І де в них та сила береться цілоденно горбитися?"

Підріс Іван, пішов навчатися у парафіяльну школу. Після занять мати навчила його торгівлі в крамниці. Згодом зрозуміла, що син добре метикує в цій справі, бо вже говорить про прибутки, розширення асортименту бакалійних товарів.

- На солі, борошні і крупах далеко не заїдемо, мамо. Треба знаходити більш цінні продукти, на яких можна заробити, доводив хлопець. - Ти багато років проторгувала, але то сльози, а не статки.

Коли підріс, Іван узявся за комерцію. Одразу після закінчення школи розширив крамницю, зробив у ній два відділи. В одному торгувала мати, я другому - він сам. У харківських бакалійників молодий Харитоненко брав для продажу з невеликою націнкою чай, каву, східні прянощі. В Сумах він увійшов до кола купців, здобув у них повагу. Дмитро Островух купець із глуздом, вгледів здібності в молодого хлопця і якось запропонував йому великий вибір своїх товарів, водночас познайомив із своєю донькою. Іванові запала в душу ясноока і жвава дівчина. Згодом заслав сватів. І було велике весілля.

ЦУКОР - СПРАВА СОЛОДКА

Тепер Нижня Сироватка його вже не задовольняла. Переїхавши до Сум Іван Герасимович оточує себе новими знайомими - однодумцями, зокрема такими як Дмитро Суханов, починає солідну справу. Невдовзі їде до Москви, знайомиться з купцями Зотовими, за домовленістю поставляє їм цукор, а звідти везе цукерки, печиво, ковбаси.

У дев'ятнадцятому столітті Суми були невеликим містом і, звичайно, купівельна спроможність його мешканців не задовольняла Харитоненка. Тому він вишукував більший прибуток, тепер би ми сказали бізнес. І він його знаходить: стає цукровим брокером у петербурзьких торгівців братів Єлісєєвих. На Сумщині він скуповує цукор і па вигідних умовах доставляє його в Петербург, що дозволяє нагромадити капітал, скупити землі і засіяти перші сотні десятин цукровим буряком. Але без власних заводів по переробці сировини справа не рухалася, власники заводів на пайових засадах брали значну частку цукру, тому на початку 1860-го року Харитоненко вкладає свої капітали в будівництво заводів.

Після скасування кріпосного права в 1861 році скуповує ще землі, набирає вільних селян на обробіток цукрового буряка, орендує землю у поміщиків, які тільки грали у карти у своїх володіннях, а господарством не займалися по-справжньому. Скуповує землі в Нижній Сироватці, створює економії. Батько вже номер, мати сама веде справи, на свої кошіи будує школу для селян. Майже весь час біля неї й онук ГІавлуша, який народився 1953-го року.

У Сумському повіті Харитоненко став відомою діловою людиною, по значущості і достатках, другою після Терещенків. Він сміливо бере в оренду дрібні промислові підприємства, будує цукровий завод, завозить устаткування з Бермінгема. На прохання земляків будує реальне і кадетське училище. У 1872-му році Іван Герасимович закуповує землі в Пархомівці Харківської губернії, а також цукровий завод. Нарощує виробництво, безземельні селяни пішли працювати до нього. Незабаром на виробництві вже зайнято близько трьохсот чоловік. До цього часу люди були вимушені їздити на заробітки до Чупахівського цукрового заводу і економії лебединського повіту. Тепер підприємство поряд. Хоча на заводі працювали по дванадцять годин, але були вдома і при грошах. За сезон підприємство виробляло більше ніж на півтора мільйона карбованців цукру й патоки. При заводі була крамниця з усіма необхідними товарами. Щоб робітники не купували у сільських купців товар, адміністрація Харитоненка видавала замість грошей у рахунок зарплати талони. На них робітник міг брати продукти й речі, але з націнкою за доставку.

Згодом Іван Герасимович купує і Пархомівську економію, яка мала 8,5 тисячі десятин землі, цим він вирішує питання з сировиною, і з робочою силою. В економії діяли ґуральня, цегельній завод, млин.

Була відкрита одна з перших на Слобідській Україні метеостанція. Водночас фірма Харитоненка розширює ринки збуту цукру. Шляхи їх сягають за межі Росії. Цукор іде в Персію, Китай, країни Європи.

Господарська діяльність у Сумській, Харківській, Полтавській і Курській губерніях ставить його в одне з перших місць по виробництву цукру в країні. Він - один з членів синдикату рафінадних цукрозаводчиюв. Йому надається титул дійсного статського радника.

У 1880 році Харитоненко будує в Миколаївці -Вирівській, що на Сумщині, найбільший цукровий завод, на якому працює 800 чоловік. В економії вирощувалися хліб, цукрові буряки, городина. Сівба велася ручними сівалками, збирання врожаю - теж вручну. Але втрат на полях не було, економія давала значні прибутки.

У1884 році в селі Мурафі, неподалік Красного Кута, теж з'являється цукровий завод. Харитоненко купує землі, відкриває економію і називає її Оленівською на честь старшої онучки Оленки. Тваринницькі приношення економії донині служать мурафським господарям.

У тому ж році на піщаних берегах річки Мерчик у вікових дібровах було закладено парк, виросли маєтки, монументальний манеж, оранжерея, ряд господарських приміщень. Садибу назвали Наталівкою - на честь молодшої онучки Харитоненка Наталки.

Завод, орні землі, луки, лісові угіддя Харитоненко передає у володіння синові - Павлові Івановичу, бо на цей час у старого було в Богодухівському, Охтирському, Лебединському повітах близько 33 тисячі десятин землі і майже дві тисячі десятин лісу. Нелегко управляти на таких просторах, до того ж інші цукрові заводи, економії, млини теж потребували сили і наснаги. За 26 років Іван Харитоненко збільшив виробництво цукрової сировини та її переробку у 18 разів. Його заслуги в розвитку цукрової промисловості були відзначені орденами Св. Володимира II ступеня і Св. Станіслава І ступеня. Цар не дуже жалував нагородами промисловців, та Харитоненко заслужив цього.

Восени 1891 року Іван Герасимович несподівано захворів, а через кілька днів і помер. Дев'ять днів мешканці Сум тужили з приводу смерті людини, яка стільки зробила для них. Біля Троїцької церкви спорудили тимчасові накриття, щоб можна було прихистити людей від негоди під час відправи молебні. Не шкодувалося грошей і для підлеглих - усі були щедро осипані монетами. Сумчани визнали, що це була могутня ділова людина. Тому й вирішили на народні кошти побудувати йому пам'ятник. Але коштів і бажання виявилося замало. Потрібен був дозвіл царя. Але в того свої аргументи: "Хто такий Харитоненко? Багатий чоловік, купець, поміщик, відзначений нагородами, але він не дйорянин. Тільки тим, хто має це достоїнство, можна ставити пам'ятник". Тому після указу государя про прохання наймолодшому Харитоненку Павлу Івановичу дворянського сану почалося будівництво пам'ятника.

У центрі Сум на площі тривалий час маячила бронзова фігура Леніна, де колись на постаментові стояв у бронзі Харигоненко. У 1924 році, в одну з чорних годин, на майдані пролунав владний голос: "Івани, тягни звідси капіталіста Івана. Досить постояв експлуататор! Став нашого, пролетарського". І стягли, не рахуючись, що пам'ятник народний, що його будували гуртом мешканці міста. Але хто н ті часи рахувався з думками людей? Щоправда, вони особливо й не висловлювалися, бо відразу ж можна було потрапити до контри. Робітники колишнього заводу Харитоненка відмовилися переплавляти бронзову фігуру мільйонера, окремі й поплатилися за це. А решта, після обробки чекістами, пролетаріати. визнала себе незрілими, відсталими

ПАВЛО, СИН ІВАНІВ

Після смерті батька Павло Іванович активно зайнявся господарськими справами. Скарбниця, яку залишив Іван Герасимович дружині й дітям, складала більше мільйона готівкою та на сотні мільйонів рухомого і нерухомого майна.

На відміну від батька син мав нахил і любов до живої природи, культури, мистецтва. В Наталівці він продовжує розширення парку. Сотні людей беруть участь у плануванні паркових доріжок, завезенні грунту, розбивці газонів і квітників, насадженні каштанів, ялин і сосен. На 55 чагарникових гектарах у заплаві Мерчика і на його піщаних берегах було висаджено близько ста видів дерев. Тут знайшли собі нову батьківщину американські колючі ялини, червоні й болотні дуби, ялинки канадські, смереки бальзамінні, липи дрібнолистні й американські, канадські тополі. Окремими острівцями висаджено черемуху, однокольорові смереки, сріблясті клени, туї і ялівець. Були окультурені дубові й соснові гаї. Деякі дуби тут мали вік до п'ятсот років.

Павло Іванович займався і будівництвом на території маєтку. Він запрошує архітектора академіка О.В.Щусева. За його проектом у 1911-1913 роках будується в дусі пам'ятників Новгорода й Суздаля ХІП-ХІУ століть церква. Вона невелика, одноглава, з куполом, з дзвіничкою-вежею, але дуже цікава архітектурним задумом. Під час відсутності в Наталівці Щусева, будівництво і художній розпис робив відомий майстер пензля А.Савінов. Орнаменти і різьблення виконували на вапняних фасадах В.Єлізаров, С.Крутлов, Є.Соколов. Декоративне оздоблення робили А.Матєєв, Є.Євсєєв, С.Коньонков. На прохання Харитоненка Коньонков їздив до Італії, щоб запозичити там один з кращих варіантів художнього виконання хреста із зображенням розп'яття Ісуса, взятих з храмів Рима, але капіталісту вони не сподобалися, вирішили виконувати розп'яття Христа в новгородському варіанті.

За кілька років на узбережжі Лазурного моря, біля французького курортного міста Ніцци була збудована українською і російською діаспорами копія Наталівської церкви.

Щусев у садибі Харитоненків побудував і в'їзну браму, яка своєю архітектурою нагадує стиль модерн. Вона збереглася до наших днів. Біля західних в'їзних воріт поставлені дві кам'яні "баби", що стоять і нині.

Павло Іванович добудовує в Сумах Троїцьку церкву, дитячу лікарню, школу для сиріт і багатодітних сімей. Весь час Харитоненки піклуються, щоб випускники цієї школи навчалися в гімназіях, а після закінчення отримали дипломи фахівців і вступили в самостійне життя

У Харитоненків була зібрана значна колекція картин. Московський маєток мав близько 60 полотен західних художників, більше сотні російських. У Наталівці зібрання налічувало майже двісті творів. У Пархомівському маєтку - така ж кількість. Великий меценат і знавець мистецтв Павло Харитоненко був особисто знайомий з багатьма художниками чого часу. Вони на запрошення не раз відвідували його Московський та Наталівський маєтки. Харитоненко виношував навіть ідею створення музею-галереї з приватного зібрання, як це зробили брати Треіьякови. Але доля розпорядилася інакше. Після революції картини розкидали по і музеях та Ермітажу. Наталівські твори з Харкова потрапили і до Києва, коли туди переїздила столиця, окремі знайшли місце в художньому музеї Харкова. В Пархомівському музеї збереглася лише одна картина із зібрань Харитоненка - пейзаж С.Васильківського "Вечоріє".

ГОСПОДИНЯ

Дружина Павла Івановича - Віра Андріївна, була також великою прихильницею культури і мистецтва. У садибі, де майже весь час жила, постійно показувала гостям свої зібрання. Тут діяв театр харківських і київських навчальних закладів, запрошувала студентів, платила їм, забезпечувала всім необхідним, навіть одягом. Ті двічі на тиждень ставили вистави, музичні концерти. Серед них були здібні скрипалі, піаністи, бандуристи. У садибі постійно перебувало до 11 молодих митців. Виступав і Олександр Скрябін. Як пригадували наталівці, котрі працювали у Харитоненків, кожної суботи й неділі в садибі для гостей відбувалися театральні виступи. В монументальному манежі проводилися кінно-спортивні змагання, влаштовувалися обіди й вечері, набагато розкішніші, ніж у столичних капіталістів. Як згадував С.Коньонков: "Ні за кордоном, ні у найбагатшої російської родини я не бачив такого вибору сграв, як у Харитоненків". Доброта й щедрість завжди були присутні у цій садибі. По обіді гуляли по парку. Ходили алеями, обабіч яких з ранньої весни і до пізньої осені росли троянди та всілякі інші квіти. У зимовому садку - рослини тропіків і пустель. Привозилися квіти з берегів Адріатики.

Віра Андріївна, господиня садиби, була, чуйною і доброю. Кучер Тарасенко розповідав, що в неї до людей завжди була щирість і повага. Особливе почупя милосердя вона проявляла до тих, кого спіткало лихо. Погорільцям будували хати, хліви, а то й увесь двір, що згорів. Молодому подружжю давала волів чи корову - за бажанням. Тим, хто був схильний до комерційної оправи, будувала крамницю, допомагшіа нажити добро. До тих, хто добре працював в економії, цукрозаводі чи садибі, в неї завжди знаходилася | добре слово, повага і турбота.

Праля Пархомівського маєтку Харитоненків Завгородня пригадує, що на всі свята Віра Андріївна дарувала цукерки, печиво і навіть одяг для дітей. На Новий рік від неї надходили іграшки на ялинку і завжди вона наказувала, щоб у кожній оселі ставили для діток пухнасту красуню. Шрам, який залишився на серці доброї господині після смерті першої дочки Зіни, викликав біль при розмові з найменшенькими, особливо якщо вою вимагали милосердя та уваги.

А випадок цей стався на початку третього року життя Зіни. Поруч були дві виховательки, але не вгледіли, коли жвава дівчинка шубовснула в яму з водою. Кинулися шукати в будинках, у садку, а в яму заглянули, коли дівча було вже мертвим. У подальшому догляд за доньками Віра Андріївна здійснювала сама. Доки Оля не вийшла заміж за барона Оліва. Наталія - за князя Горчакова.

Прибутки Харятоненки отримували мільйонні, тому не шкодували коштів на дрібниці для своїх робітників. Від того більшість з них була задоволена своїми господарями, хоча платня робітників цукрових заводів та економії не перевищувала заробітків, які були в капіталістів-цукровиків Терещенка, Кінга та інших. На транспортуванні жому за місяць робітник отримував 7-12 карбованців. На них можна було придбати добрі чоботи, кожуха і дещо з живності: двох-трьох поросят.

ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ У СПАДОК

У 1914 році Павло Іванович побував у Парижі Глазго на синових виставках цукропромисловців. Але перша світова війна змусила його швидко повернутися до Сум. Стан здоров'я з кожним днем погіршувався. Із Сум він приїхав зовсім хворим у Наталівку, до дружини. Лікарі визнали відкриту форму туберкульозу. В останні дні життя у нього безперстанку йшла кров з горла. У церкві, збудованій ним же садибі, було відправлено службу по померлому, а потім покійного кіньми відвезли до залізничної станції Гути. Сотні людей проводжали Харитоненка в останню путь. Очевидець, мешканець с. Губарівка Олександр Семенович Кисіль розповідає: "Похоронна процесія ростяглася по дорогі на декілька кілометрів. Жителі сіл Мурафи. Наталівки, Гут, Губарівки, Козіївки. П.Микитівки і Городного прийшли востаннє помолитися за упокой своїго доброго пана. Протягом усього шляху за розпорядженням Віри Андріївни сипалися квіти, гроші і цукерки. Мені було тоді тринадцять років, і я добре пам'ятаю, що до моєї кишені потрапило близько карбованця, зо дві жмені цукерок. За ті гроші батько справив мені чоботи, в яких я ще й парубкував".

На залізничній сланції Гути (зараз Губарівка) труну небіжчика помістили на платформу, всипану квітами, й повезли до Сум.

Віра Андріївна після смерті чоловіка взяла управління величезними багатствами на свої плечі. Та нестабільне становище в державі, революція і громадянська війна змусили Харитоненків залишити землі, заводи й маєтки новому режимові.

Син, Іван Павлович, у 1924 році застрелився в Мюнхені, цим поховавши всі надії на відродження добрих справ Харитоненків. Згодом померла й Віра Андріївна.

...Минуло з тих пір чимало літ, а на Харківщині, особливо на. Краснокуіщиш, люди пам'ятають добрих господарів Харитоненків, які збагатили наш край розквітом цукрового виробництва, культурою і благодійним ставленням до людини, піклуванням за навколишню природу.

 

Джерело: М.Кисіль "Велич духу і добра"